Історія України 9 клас Щупак 2021

https://shkola.in.ua/images/pictures/Pidruchnyky/9-klas/Istorija-Ukrainy/Istoria-Ukraiiny-9-klas-Shchupak-2022.jpg

Сутність Нового часу. Новий час в історії України. «Довге» ХІХ століття: доба модернізації і національного відродження в Європі.

«Статус українських земель

у складі Австрійської і Російської імперій наприкінці

ХVIII — на початку ХIX ст.»

Особливості розвитку української нації в Російській і Австрійській імперіях (уривок із книжки Ігоря Коляди «Історія України»)

Російський цивілізаційний чинник визначався тим, що для українських земель у складі Росії розпочався новий етап української історії. Включивши українців за правління Катерини II в коло «теж росіян», імперський уряд скористався надбанням українців у культурній і релігійній сферах. Найбільшого відображення ці процеси набули в Лівобережній Україні наприкінці XVIII ст., коли найкращі її представники працювали поза межами контексту української культури, але при цьому залишалися яскравими постатями...

Ще одним вагомим чинником, що визначав долю України, було включення її західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії. Потреба самозбереження й рівноваги імперської політичної системи призвела до того, що, керуючись принципом «поділяй і володарюй», який став провідним у галузі міжнаціональної політики, Відень, поряд із обмеженням всевладдя місцевих феодалів, був змушений підтримати в тому числі інших — українську громаду. У Галичині українцям вдалося домогтися певних соціальних поступок, підвищити рівень освіченості.

Криза кріпосницької системи

УКРАЇНСЬКЕ СЕЛО на початку XІX ст.
На початку XIX ст. Україна залишалася аграрним краєм з багатовіковим досвідом виробництва в галузях землеробства й тваринництва, з великими потенційними можливостями. Але її сільське господарство, що ґрунтувалося на праці закріпаченого селянства, переживало занепад. Цей контраст був особливо помітний на тлі прогресивних змін в аграрній сфері Західної Європи. Урожайність у Західній Європі була в кілька разів вищою, ніж у Російській імперії. Гальмом у розвитку сільськогосподарського сектору економіки було збереження великого поміщицького землеволодіння і кріпосного права. Праця була малопродуктивною, бо селянство не було зацікавлене в її результатах.
У пошуках роботи (художник — Микола Кузнєцов, 1882 р.)
На Лівобережжі селянство складалося з кріпаків і нащадків козаків, які становили близько третини населення і вважалися державними селянами. Вони жили на хуторах і сплачували чверть прибутків у державну скарбницю.
На Правобережжі серед селян переважали кріпаки: в Подільській і Київській губерніях вони становили близько 90 %. Найменше кріпаків було на Півдні — приблизно 10 %. Усереднено в 1850-х роках кількість державних і поміщицьких селян в українських губерніях була приблизно рівною.

Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. умови змінилися. Життя вимагало від поміщиків більше грошей. З’явилися нові товари й послуги. Дітей віддавали на навчання в університети, інколи і в закордонні. Модним стало виїжджати на курорти, особливо західноєвропейські. Комфорт і статус визначали сучасні меблі, музичні інструменти, картини, бібліотеки, дорогий одяг, інші предмети побуту.

Отримати гроші можна було шляхом розширення виробництва і реалізації на ринку додаткової продукції. Для цього потрібно було змінювати технологію і форми організації виробництва. Й чи не найголовніше — вивільнити господарську ініціативу селянина, зацікавити його в результатах своєї праці. На Заході такі кроки дали змогу створити високопродуктивне сільське господарство. Інакше відбувалося в Україні. Чіпляючись за старі методи, більшість поміщиків вдалася до простого розширення посівних площ, особливо на Півдні, де дедалі більше розорювали степи. При цьому майже нічого не змінювалося в техніці обробітку ґрунтів. Малоефективні знаряддя праці, відсутність добрив не давала змогу збирати високі врожаї.
Важкий дерев’яний плуг
У цих умовах прагнення поміщиків зробити свої господарства прибутковішими виливалося в посилення визиску селян. Збільшилася панщина, яка подекуди сягала шість днів на тиждень, зростали додаткові повинності селян. У багатьох маєтках з’являлися мануфактури, де кріпаки працювали або після закінчення робіт у полі, або постійно. Працювали також жінки й діти. Поміщиків не цікавило власне господарство селян — їм був потрібен робітник, який міг віддавати панській праці весь час. Це зумовило поширення такої форми експлуатації, як урочна система виконання панщини. Кожний кріпак отримував від поміщицького управителя завдання на день (урок: звідси — урочна система), але, як правило, його доводилося виконувати два, а то й три дні.
Молотьба (художник — Микола Малинка, XX ст.)
На панщині пшеницю жала (художник — Микола Малинка, XX ст.)
Сінокіс (художник — Микола Пимоненко, 1912 р.)

Початок індустріальної революції

Інкорпорація українських земель до складу Російської імперії

ЗАВЕРШАЛЬНА ФАЗА ІНКОРПОРАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Провідним процесом політичного життя в українських землях наприкінці XVIII — на початку XIX ст. була їхня інтеграція в державну систему Російської імперії, тобто ліквідація їхньої автономії та адміністративна уніфікація з російськими губерніями. Першою під уніфікацію потрапила Слобідська Україна. У 1765 р. імператриця Катерина II підписала маніфест про ліквідацію козацького устрою на Слобожанщині, яка перетворилася на Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові (від 1835 р. вона називалася Харківська губернія). Козацькі полки були перетворені на гусарські, козаків позбавлено прав і привілеїв та переведено у стан «військових обивателів».

Лівобережжя порівняно з іншими регіонами було найбільш українським за складом населення. Українці становили 98,1 % місцевих жителів. Вони жили переважно в селах. Найчисельнішу національну меншину на Лівобережжі становили євреї. Росіяни переважали серед чиновників та офіцерів військових частин у великих містах. Інші нечисельні етнічні групи були представлені білорусами, греками, болгарами, румунами.

Майбутнє українських земель у XIX ст. великою мірою залежало від ставлення колишньої козацької старшини та її нащадків до політики імперської інтеграції. Це ставлення набувало форм або згоди на повну інкорпорацію, або прагнення автономії. Прибічники інкорпорації зберігали певні симпатії до України, але майбутнє бачили у складі Російської імперії. Вигоду такого становища вони вбачали не тільки в титулах і можливостях, які вони одержували. Вони наголошували, що тільки у складі Російської імперії українці змогли перемогти традиційних ворогів — Польщу, Кримське ханство й Османську імперію. Велике значення для них мала спільна з росіянами православна віра. А головне — входження цих земель до імперії гарантувало їм політичну і соціальну стабільність, у тому числі право експлуатувати кріпаків.

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА: МІЖ ПОЛЯКАМИ ТА ІМПЕРІЄЮ

За другим поділом Речі Посполитої 1793 р. до Росії відійшли землі Правобережної України, а за третім поділом 1795 р. — Західна Волинь. Ці території мали свої особливості — провідні позиції тут належали польській шляхті. З 1793 р. її було зрівняно в правах з російським дворянством, звільнено від податків і військової служби, визнано право дворянського самоврядування і володіння селянами. Чинним залишалося традиційне польське право. У 1796 р. було створено Подільську і Волинську губернії.

Ситуація змінилася після придушення польського повстання 1830-1831 рр. Імперія вдалася до спроби повної русифікації краю і подолання польських впливів. У 1832 р. було створено Київське генерал-губернаторство, до складу якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії, які тепер офіційно називалися «Південно-Західний край». Головною метою держави став злам опору польської шляхти. В учасників повстання конфісковували маєтки, 64 тис. шляхтичів були позбавлені дворянського звання, відбувалися примусові переселення на Кавказ. В 1832 р. в судах була введена російська мова, уніфікована судова система за російським зразком. У 1840 р. був відмінений Литовський статут і впроваджені загальноросійські закони. Для боротьби з поляками уряд намагався схилити на свій бік місцеве українське селянство. Для цього всіляко обмежувалися права польських поміщиків щодо селян, більшість яких становили українці.

Польський і російський революційні рухи 1820–1830 роках

МАСОНСТВО В УКРАЇНІ

В Україну через Росію і Польщу наприкінці XVIII ст. прийшло масонство. Воно мало багатовікову історію. Члени Ордену масонів, чи «вільних каменярів» (від англ. mason — каменяр, муляр; франц. francmasonerie — вільномулярство), сповідували ідею Бога — Великого Майстра Всесвіту, про єдину людську спільноту: «Весь світ — це одна велика республіка, де всі народи — одна сім’я». Основне масонське гасло — «Свобода, Рівність, Братерство». Наприкінці XVIII ст. ложі (гуртки) масонів діяли в Житомирі, Одесі, Харкові, Полтаві, Львові, Самборі та інших містах. Центром масонського руху в Україні останньої чверті XVIII ст. був Київ. Після наполеонівських воєн рух помітно активізувався.

Сертифікат (диплом) майстра-масона (1876 р.). Такі документи видавали (іноді видаються й зараз) після піднесення члена ложі до третього ступеня

РУХ ДЕКАБРИСТІВ

Важлива сторінка суспільно політичного руху в Наддніпрянській Україні пов’язана зі спробою офіцерів російської армії збройною силою встановити в Росії конституційний лад.

У 1816 р. в Петербурзі з’явилася офіцерська таємна організація «Союз порятунку» (з 1818 р. «Союз благоденства»). Її очолювала Корінна управа, якій підпорядковувалися місцеві управи в гарнізонних містах. В Україні вони були в Тульчині і Полтаві. Особливо активно діяла Тульчинська управа, яку очолював полковник Павло Пестель.

У 1821 р. «Союз благоденства» розпався. Члени Тульчинської управи проголосили створення Південного товариства. Провідна роль у товаристві належала Павлу Пестелю. Утворилося й Північне товариство із центром у Петербурзі. Обидва товариства мали спільну мету — шляхом воєнного перевороту повалити самодержавний лад і ліквідувати кріпосне право. Але щодо майбутнього устрою держави погляди революціонерів розділилися. Це чітко виявилося в їхніх програмових документах.

Учасники Київського з’їзду Південного товариства схвалили написану П. Пестелем програму — «Руську правду», яка передбачала ліквідацію кріпацтва, перетворення всіх селян на рівноправних громадян, недоторканність приватної власності.

Павло Пестель (листівка із серії «Декабристи», створена з фотороботи Карла Фішера, 1904-1916 рр.)

Росія мала стати республікою. Однак програма містила дискримінаційні щодо українців положення. Вона визнавала право на самовизначення лише для поляків і відмовляла в ньому українському та іншим народам Російської імперії. Проголошувалася провідна роль росіян у співжитті з іншими народами в межах однієї держави.

Початок українського національного відродження у Наддніпрянщині

Кирило-Мефодіївське братство

Кирило-Мефодіївське братство – українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 – січні 1846 р. у Києві. Ініціаторами створення Братства і його замовниками виступили В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Організація була названа іменами відомих слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія.

У квітні 1846 року до Братства вступив Тарас Шевченко. Загальна кількість членів братства становила 12 осіб, і діяло воно до кінця березня 1847 року. З появою Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська інтелігенція. Програмні положення були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров.

В основу документів лягли ідеї українського національного відродження. Значення Кирило-Мефодіївського братства полягала у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби, розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, що стало дороговказом для його наступників. Важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість.