Дорогі учні та учениці 7 класу! Підручник з Історії України 7 класу автора Дрібниця допоможе поринути у світ минулого. Матеріал цього підручника розподілений на розділи та параграфи, у кожному з яких виділені окремі пункти для зручності. Під час практичних занять передбачена самостійна робота з ілюстраціями, текстом підручника та додатковим матеріалом, який можна знайти в бібліотеці та в інтернеті. Ваш вчитель/вчителька історії на практичних заняттях буде виступати в ролі консультанта, готового допомогти вам з розумінням матеріалу. Бажаємо успіхів у навчанні!
Від II—І тисячоліття до н. е. на теренах сучасної України в басейні річки Прип’ять, переважно на північному й центральному Правобережжі та частково Лівобережжі жили праслов’янські племена.
Слов’яни — найбільша за чисельністю група народів в Європі, близьких за мовою. Традиційно за місцем проживання слов’ян ділять на три гілки: східні слов’яни (на теренах сучасної України, Білорусі, Росії), західні та південні слов’яни.
За походженням слов’яни належать до автохтонних народів Східної і Центральної Європи. Прабатьківщина давніх слов’ян до сьогодні невідома археологам та історикам. Більшість з них вважає, що вона розташовувалась між річкою Одер у Польщі на північному заході, Карпатами на південному заході та середньою течією Дніпра на південному сході. Це території сучасної північно-західної України, південної Білорусі, центральної і східної Польщі.
Слов’яни під назвою венеди вперше згадуються у працях римських авторів — Плінія Старшого, Корнелія Тацита, Клавдія Птолемея. У візантійського історика готського походження Йордана у праці «Гетика» («Історія готів», VI ст.) з’являються щодо венедів назви склавини й анти.
Велике переселення народів IV—VII ст. спричинило й рух слов’янських племен. Водночас із Північної Європи (зі Скандинавії) на південь потягнулися племена землеробів — східних германців (остготи). Однією з причин руху остготів історики називають різке довготривале похолодання на узбережжі Балтійського моря. Розселення готів, слов’ян та інших народів на українських теренах у першій половині І тисячоліття н. е. та створені ними пам’ятки культури археологи назвали черняхівською культурою.
У IV ст. до степів сучасної України вторглися гуни. Десь на східному березі річки Північний Донець відбулося кілька битв із готами. Готи зазнали поразки й переселилися в Іспанію і на південь Франції. Частина готів осіла в Криму. Гуни зруйнували античні міста-держави (поліси) в Північному Причорномор’ї, зокрема грецький Пантікапей на території сучасного м. Керчі в Криму.
Після вторгнення гунів і зникнення носіїв черняхівської культури для ранніх слов’ян відкрилися можливості заселити лісостеп. Слов’яни почали переселятися на найбагатші чорноземи Середньої Наддніпрянщини.
ПЕРЕДУМОВИ УТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ У СХІДНИХ СЛОВ’ЯН
У V-VIII ст. східнослов’янські племена активно об’єднувалися в племінні союзи, які сучасні історики характеризують як вождівства або державні утворення. Із плином часу внутрішні й зовнішні чинники спричинили переростання вождівства в державу.
У східних слов’ян цей процес завершився наприкінці IX ст. Михайло Грушевський запропонував називати державу, що існувала у Східній Європі наприкінці IX — у середині XIII ст. із центром у Києві, Русь-Україна. На його думку, основні події суспільно-політичного життя східних слов’ян відбувалися саме в Середній Наддніпрянщині, на території сучасної України. Автор «Повісті минулих літ» називав її Руська земля.
Якщо за часів вождівства князі, дружинники, старійшини, а також жерці (на Русі їх називали волхвами) спільно з іншими селянами-общинниками обробляли землю, займалися ремеслами, торгували, то в державі верхівка суспільства вже була відокремлена від одноплемінників: старійшини лише радять князю; князь дає закони, очолює військо під часу походу та чинить суд; дружинники воюють, а волхви закликають милість богів. А князь ще й має змогу передати свою владу в спадок.
.jpg)
.jpg)
ЩО ОЗНАЧАЄ ТЕРМІН «РУСЬ»
Термін «Русь» давніший, ніж сучасна назва нашої країни — Україна (ця назва вперше в писемних джерелах датується 1187 роком). Найдавніша згадка терміна «Русь» міститься в Бертинських анналах — хроніці франків IX ст. під 839 роком.
Норманська теорія походження терміна «Русь» пов’язана з добою воєнних походів, набігів норманів (вікінгів), яких слов’яни називали варягами. З кінця IX до початку X ст. нормани (предки сучасних шведів, данців, норвежців) були справжнім «бичем Європи», не оминули вони і східнослов’янські землі. Молитви в церквах часто закінчувалися словами: «Господи, врятуй нас сьогодні від норманів!».
Варяги з другої половини IX ст. були княжою дружиною. Вони на чолі з князем, теж норманського походження, збирали з прилеглих племен данину. Її використовували для утримання князя і дружини, перепродавали на візантійських ринках.
ПЕРШІ РУСЬКІ КНЯЗІ
Першими князями у східних слов’ян, імена яких дійшли до нас, історики вважають Аскольда та Діра. Їхні імена відомі нам з «Повісті минулих літ».
Аскольд, влада якого поширювалася найімовірніше на полян, намагався посилити свій вплив на підлеглій території. У 860 р. Аскольд з військом і невеликим флотом пішов на свого південного сусіда, могутню імперію Ромеїв (Візантійську імперію).
ВНУТРІШНЯ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КНЯЗЯ ОЛЕГА (882-912 рр.)
У «Повісті минулих літ» автор розповідає про норманського конунга (князя) Рюрика, який у середині IX ст. захопив м. Новгород. Його начебто «призвали» на правління місцеві слов’яни. Найімовірніше, літописець помилився більш як на сотню років, оскільки, за даними археологів, Новгорода в IX ст. ще не було. Найвірогідніше, Рюрик захопив невелике селище Ладогу біля Ладозького озера, де жило східнослов’янське плем’я словенів.
На південь, за наказом Рюрика, річками в пошуках Константинополя рушив загін літописного Олега (це старошведське ім’я походить від Helgi — віщий; той, хто пророкує майбутнє). Більшість сучасних істориків вважає цю особу легендарною, такою, якої насправді не було. Найімовірніше, літописець, який писав на початку XII ст., мало що знав про події кінця IX ст. і об’єднав кількох князів під одним іменем — Олег. В усякому разі в джерелах сусідніх з Руссю держав Олега не згадують. Водночас із літописним Олегом до Києва прибув малолітній син Рюрика Ігор, який є історичною особою.
Свідчать документи
«Повість минулих літ» про похід князя Олега на Київ (882 р.)
У рік 6390 [882]. Вирушив у похід Олег, взявши з собою багато воїнів: варягів, чудь, слов’ян, мерю, весь, кривичів, [...]. І прийшли до гір київських, і довідався Олег, що княжать тут Аскольд і Дір. Сховав він одних воїнів у човнах, а інших позаду, а сам пішов до гір, несучи дитину Ігоря. [...], і послав до Аскольда і Діра, кажучи їм, що, мовляв, «Ми, купці, йдемо до греків від Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть до нас, до родичів своїх». Коли Аскольд і Дір прийшли, всі воїни, які поховалися, вискочили з човнів, і сказав Олег Аскольду й Діру: «Не князі ви і не княжого роду, але я княжого роду», а коли винесли Ігоря, додав: «Ось він син Рюрика». І вбили Аскольда і Діра, віднесли на гору і поховали: Аскольда — на горі, яка називається нині Угорське [...]; на тій могилі [стоїть церква] Святого Миколая; а Дірова могила — за церквою Святої Ірини. І сів Олег княжити в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були у нього варяги, і слов’яни, і інші, що прозвалися Руссю. [...]
ПРАВЛІННЯ КНЯЗЯ ІГОРЯ (912-945 рр.)
Після смерті Олега київським князем став Ігор (його ім’я походить від норманського імені Ingvarr), який залишився в пам’яті поколінь під прізвиськом «Старий». Це реальна історична особа, яка зафіксована не лише в руських джерелах. Із княжінням Ігоря на Русі було започатковано правлячу династію — Рюриковичів. Ігор був сином норманського конунга (князя) Рюрика.
У 941 р. похід на Візантію закінчився поразкою руського флоту біля містечка Ієрон. Греки перемогли «не числом, а умінням», і руський флот був спалений «грецьким вогнем» — легкозаймистою сумішшю на основі смоли, сірки, селітри та нафти. Вона горіла й на воді. Метали її з труб-сифонів, укріплених у позолоченій пащі лева, встановленій на носі візантійського корабля.
У 944 р. Ігор домігся укладення нової угоди з Візантією. Щоправда, нова угода була не такою вигідною, як попередня — руси мали сплачувати мито. Візантійці обмежували кількість руських товарів на своєму ринку. Це не давало можливості князеві збагачуватися і посилювати свою могутність.
Успішним для Ігоря був похід 944 р. проти союзника Візантії в Південному Прикаспії — Кавказької Албанії.
Ігор намагався збільшити полюддя всередині держави. Він кілька разів поспіль зібрав його з деревлян. Наслідком стало повстання деревлян і загибель князя Ігоря 945 р.
Археологічні розкопки підтверджують і розширюють наші знання про повстання: саме в 940-950-х роках спалено велику кількість слов’янських городищ від Дніпра до Дністра. Отже, повстали не лише деревляни, а й уличі.
Літопис руський про убивство деревлянами київського князя Ігоря (945 р.)
У рік 6453 [945]. У той рік сказала дружина Ігореві: «[...] Підемо, княже, з нами по данину, та й ти здобудеш і ми». І послухав їх Ігор — пішов до деревлян за даниною, і додав до колишньої данини нову, і творили насильство над ними мужі його. [...] Коли ж ішов він назад, поразмислив, сказав своїй дружині: «Ідіте з даниною додому, я повернуся і позбираю ще». І відпустив він дружину свою додому, а сам з малою частиною дружини повернувся, бажаючи більшого багатства. Деревляни ж, почувши, що йде знову, радилися з князем своїм Малом: «Якщо внадиться вовк по вівці, то виносе все стадо, якщо не уб’ють його. Так і цей: якщо не вб’ємо його, то всіх нас погубить». [...]. І деревляни, вийшовши з міста Іскоростеня, [...] вбили Ігоря, і дружину його, оскільки було їх мало.
Літописець описав кілька варіантів помсти княгині Ольги деревлянам. Ось один з них.
Сказала ж їм (деревлянам) Ольга, [...] дайте мені від кожного двору по три голуба та по три горобці. Я ж не хочу покласти на вас тяжкі данини, як чоловік мій, тому-то і прошу у вас мало [...]». Деревляни ж, зрадівши, зібрали від двору по три голуби і по три горобці і послали до Ольги з поклоном. [...] Ольга ж, роздавши воїнам — кому по голубу, кому по горобцеві, наказала прив’язати кожному голубу і горобцеві трут, завертаючи його в невеликі хустинки і прикріплюючи ниткою до кожної птиці. І коли стало сутеніти, наказала Ольга своїм воїнам пустити голубів і горобців. Голуби ж і горобці полетіли до своїх гнізд: голуби в голубники, а горобці під стріхи. [...] І не було двору, де б не горіло. [...] І так взяла місто (Іскоростень) і спалила його, міських же старійшин забрала в полон, а інших людей убила, третіх віддала в рабство мужам своїм.
Які легенди не описував би нам літописець, достеменно відомо, що, помстившись деревлянам, Ольга остаточно підпорядкувала їхні землі Києву. В Іскоростені своїх князів уже не було — містом керував посадник київського князя.
Також княгиня була змушена розпочати зміни, які ми, сучасники, називаємо реформами:
- створено осередки центральної князівської влади на місцях і місця збирання данини (літописець називав їх погости);
- установлено порядок збирання данини та її розміри (уроки).
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КНЯГИНІ ОЛЬГИ
Головною метою зовнішньої політики княгині Ольги було розширення зв’язків із сусідніми державами мирним дипломатичним шляхом. Передусім княгиню цікавили добросусідські відносини з Візантією. Вона спорядила мирне посольство і сама їздила до Візантії (946 або 957 р.). За легендою, у Царгороді Ольга прийняла хрещення від візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного, намагалася одружити сина Святослава з донькою візантійського імператора. Ставши хресною дочкою імператора, Ольга продемонструвала свою духовну спорідненість з могутньою Візантією.
Ольга також налагодила відносини із Центральною Європою, відряджаючи своїх послів до імператора Священної Римської імперії Оттона І та приймаючи послів від нього.
У 961 р. в Київ на запрошення княгині Ольги та з дозволу імператора Оттона І приїздив представник Папи Римського німецький монах-бенедиктинець, єпископ Адальберт. Метою його місії було охрестити Русь, проте місія виявилася невдалою. Частина істориків пов’язує це з конфліктом між Ольгою (княгинею-християнкою) і її сином Святославом, який залишався язичником.
.jpg)
Коли Святослав, син Ольги й Ігоря, досяг повноліття, мати передала йому управління державою. В історію Святослав увійшов під різними прізвиськами — Завойовник, Хоробрий, Славний. Хоча Ігор та Ольга мали норманські імена, проте свого сина вони назвали слов’янським іменем. Це свідчить про достатньо швидку слов’янізацію норманської верхівки руського суспільства.
Святослав залишався язичником, не бажаючи хреститися, як мати.
Усе своє життя провів князь у походах. У 964 р. Святослав повів свої війська на річки Ока й Волга. Він підкорив в’ятичів, завдав удару волзьким булгарам і буртасам (мордві).
965 р. воїни Святослава зіткнулися з головними силами Хозарського кагана і вщент розгромили їх. Були зруйновані столиця каганату Ітиль і місто Семендер на березі Каспійського моря. Під час цього походу Святослав підкорив своїй владі також північнокавказьких ясів і косогів (осетини і адиги). Унаслідок східних походів Святославу вдалося ослабити Хозарський каганат.
Після перемоги на Сході, Святослав 968 р. вирушив у свій перший похід проти Болгарського царства. Він допоміг візантійському імператорові Никифору Фоці придушити повстання болгар, які прагнули незалежності від імперії Ромеїв, і підкорив майже всю східну Болгарію.
Він навіть хотів перенести столицю в Подунав’я до м. Преслава (Переяславця), кажучи: «Не любо мені є в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї, бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра сходяться: із Греків паволоки, золото, вино й овочі різні, а з Чехів і з Угрів — серебро й коні, із Русі ж — хутро і віск, і мед, і челядь».
Проте колишні союзники Святослава печеніги напали на Київ. Князь повернувся до столиці, де Ольга зустріла його докорами за те, що він не боронить батьківської спадщини. Проте невдовзі мати померла. Князь перед черговим походом поділив руські землі між синами:
- старшого сина Ярополка залишив у Києві;
- Олега посадив у деревлянській землі;
- Володимиру, позашлюбному сину від рабині Малуші (є версія, що вона була донькою деревлянського князя Мала), дав Новгород.
А князь із дружиною 970 р. вирушив у другий похід на Болгарію. Проте ситуація змінилася, і Святослав тепер воював з колишнім союзником — Візантією. В імперії Ромеїв відбувся династичний переворот. Замість Никифора Фоки, для якого руси були союзниками, трон захопив енергійний полководець Іоанн І Цимісхій. Святославу разом із союзниками — східними болгарами, угорцями та частиною печенігів — вдалося спочатку завдати відчутного удару могутній імперії. Але 971 р. руський князь був розбитий новим візантійським імператором під Аркадіополем.
Перед загрозою голодної смерті і під тиском варязьких найманців у війську Святослав був змушений укласти мир із Візантією.
Русь – Україна за Володимира Святославича ( Великого 980 – 1015 р.).
ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА ВОЛОДИМИРА СВЯТОСЛАВИЧА (980-1015 рр.)
Піднесення політичної і економічної могутності Русі-України пов’язане з правлінням князя Володимира Святославича (названого згодом Великим) і його сина Ярослава Володимировича (Мудрого).
Ще малим хлопцем Володимир керував Новгородом від імені батька — князя Святослава. По смерті Святослава між його синами Ярополком та Олегом розгорнулася боротьба за князівський престол, оскільки Русь-Україна не знала закону про спадкування влади. Ярополку вдалося перемогти Олега й об’єднати всі володіння Рюриковичів — Київ, Деревлянську землю і Новгород. Володимиру довелося втікати «за море», найімовірніше у Скандинавію. Проте 980 р. за допомогою варязьких найманців Володимир захопив владу в Києві, а Ярополк був підступно вбитий під час переговорів із братом.
Ще під час походу з Новгорода на Київ Володимир захопив Полоцьке князівство, підкорив кривичів, дреговичів і сіверян. Підкорив Володимир і плем’я білих хорватів у Прикарпатті. Верхню Наддністрянщину було остаточно включено до складу Русі. Князь також підкорив племена в’ятичів і радимичів.
Головною метою князя стало посилення князівської влади та розширення кордонів держави. Тому Володимир розпочав реформи.
Володимир усунув від влади всіх князів східнослов’янських племінних союзів, ліквідувавши племінні княжіння. Частину князів разом з їхнім оточенням київський князь переселив на південні кордони Русі для захисту від кочовиків — печенігів. Володимир поділив державу на території (округи), де правили його сини. Такі зміни сучасні історики називають адміністративною реформою.
За правління Володимира розпочався стрімкий злет і розбудова фортець і міст: Чернігова, Володимира на Волині, Переяслава та Василіва (нині Васильків) на Київщині, Смоленська, Ростова і Ярославля (останні три на території сучасної Росії). Такі зміни прийнято називати містобудівною реформою.
Літопис руський про будівничу діяльність Володимира Святославича (90-ті роки X ст.)
[...] І сказав Володимир: «Се недобре є, [що] мало городів довкола Києва». І став він городи зводити по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І став він набирати мужів ліпших із словен, і з кривичів, і з чуді, і з в’ятичів і ними населив він городи, бо була війна з печенігами. І воював він із ними, і одолівав їх. [...]
Була проведена військова реформа. Раніше дружинники отримували за службу частку від данини. Володимир Святославич замінив племінну організацію війська на найману. Дружинникам надавали земельні наділи в умовне землеволодіння за умови служби князю. Податки із селян, що жили на цій землі, йшли дружиннику на його власні потреби, озброєння, коней тощо. Князь мав повне право забрати земельний наділ і передати його іншому власнику за службу.
Золото та срібло, які накопичувалися у князя, перекарбовували на монети — срібники та златники. Історики умовно називають таку реформу фінансовою. На златниках і срібниках був зображений князь Володимир Святославич в образі візантійського імператора та родовий знак Рюриковичів, який у Володимира мав форму тризуба. Саме тризуб Володимира став гербом Української Народної Республіки на початку XX ст. і сучасної незалежної України.
УПРОВАДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА
Важливе значення для Русі-України мала релігійна реформа князя Володимира. Спочатку князь намагався об’єднати державу через язичницьку релігію. Він поставив перед своїм палацом вирізані з дерева ідоли Перуна та головних язичницьких богів. Однак це не об’єднало руські землі.
Язичництво гальмувало розвиток держави — і вибір було зроблено на користь християнства. Літописець зберіг для нащадків легенду про вибір віри князем. За нею Володимир обирав серед трьох релігій — християнства, мусульманства (ісламу) і юдаїзму.
Приводом (подією, що підштовхнула) до хрещення були події 988 р. навколо візантійського м. Херсонеса у Криму (Корсунь у руських літописах). Історикам лише відомо, що князь підтримав візантійського імператора Василія II в боротьбі за владу в імперії. В обмін імператор обіцяв видати заміж за Володимира свою сестру принцесу Анну. Але обіцянку не виконав, що спричинило похід руської дружини на Корсунь. Облога Корсуня військом князя Володимира тривала три місяці, місто було захоплене, пограбоване та спалене. Саме в Корсуні, за літописом, Володимир Святославич охрестився, а також отримав «руку і серце» візантійської принцеси. Охрестившись, Володимир прийняв ім’я Василій (із грец. «базілей» — імператор), що показало його прагнення перетворити свою владу на законну і, можливо, рівну владі візантійського імператора.
Свідчать документи
Літопис руський про хрещення киян 988 р.
У літо 6496 [988]. І коли [Володимир] прибув [з Корсуня], повелів він поскидати кумирів [дерев’яні статуї язичницьких богів] — тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай.
Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці — багатий чи убогий, чи старець, чи раб, — то мені той противником буде». І, це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: «Якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли». А назавтра вийшов Володимир [...] на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли — ті до шиї, а другі — до грудей. Діти ж [не відходили] од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили [у воді], а попи, стоячи, молитви творили.
Немає коментарів:
Дописати коментар