8 клас. Історія України

 Ми продовжуємо подорож історією України у восьмому класі за допомогою підручника автора Щупак і сподіваємось, що ця книжка принесе вам задоволення від вивчення захоплюючого світу минулого. Навчальний матеріал підручника поділено на розділи та параграфи, де кожен пункт окремо виділено для зручності. Практичні заняття передбачають самостійну роботу учнів з ілюстраціями, текстом підручника та додатковим матеріалом, який можна знайти в бібліотеці та в інтернеті. Ваш вчитель або вчителька історії виступатиме як консультант на практичних заняттях. Перед кожним новим параграфом є запитання та завдання для повторення вивченого раніше, які допоможуть вам пригадати матеріал та полегшать ознайомлення з новим. Виділені дати червоним кольором для кращого запам'ятовування, і вони повторюються після кожного параграфа. Також ілюстрації у підручнику не просто доповнюють текст, але й надають пізнавальну інформацію, а картографічний матеріал допомагає уявити географічну область подій, що розглядаються.

https://shkola.in.ua/images/pictures/Pidruchnyky/8-klas/Istorija-Ukrainy/istoriia-ukrainy-8-klas-shchupak-2021.jpg

Українські землі у складі держав Європи й Азії в першій половині XVI ст.

У середині XIV ст., після того, як припинила існування Галицько-Волинська держава, Україна потрапила в політичну орбіту Литви та Польщі. У цей період набули нового змісту політичні процеси, що розпочались на попередніх стадіях історичного розвитку — посилення ролі окремих станів, поява нових державних інституцій. Розвивалися правові засади суспільного життя внаслідок внутрішніх змін і запозичення західноєвропейських правових норм. На історичній арені постали козацтво, православні церковні братства, греко-католицька (уніатська) церква.

В історичній науці сформувались два напрями розгляду політичної історії України в XIV—XVII ст. Згідно з першим, представленим переважно у працях російських істориків, в публікаціях радянської доби, українські та білоруські землі (Південно-Західна Русь) були загарбані Литвою та Польщею; протягом тривалого часу місцеве населення, спираючись на допомогу Московського князівства, вело боротьбу за звільнення, об’єднання в єдину державу. Другий напрям представлений працями польських, литовських, багатьох українських та деяких російських дослідників. Вони розглядають Велике Литовське і Московське князівства як дві рівноправні держави, дві Русі, що розвивались осібно.

Люблінська унія і її вплив на українське суспільство. Об’єднання більшості українських земель у складі Речі Посполитої

ПЕРЕДУМОВИ ЛЮБЛІНСЬКОЇ УНІЇ 1569 р.

Передумови для об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського були закладені ще в XIV ст., коли посилилася військова загроза з боку Тевтонського ордену. Укладена між цими державами Кревська унія поклала початок посиленню впливу Королівства Польського на Велике князівство Литовське.

У XVI ст. Велике князівство Литовське змушене було шукати союзників, щоб протистояти загрозі з боку Московії. Королівство Польське прагнуло розширення території за рахунок українських земель, що входили до складу Великого князівства Литовського.

Від часів Кревської унії 1385 р. Велике князівство Литовське та Королівство Польське здебільшого були під владою спільного монарха, тож у 1568 р. відновилися переговори щодо тіснішого їх об’єднання.

ЛЮБЛІНСЬКИЙ СЕЙМ І ЙОГО НАСЛІДКИ

Наприкінці 1568 р. король Сигізмунд II Август скликав сейм у м. Люблін, який тривав понад пів року. Через протиріччя з поляками литовська делегація спробувала зірвати сейм і покинула Люблін. Сигізмунд II Август, скориставшись відсутністю невдоволених, прийняв рішення про входження Волині, Підляшшя, Київщини і Брацлавщини до складу Королівства Польського.

Отримавши звістку про приєднання до Королівства Польського, шляхта Волині вирішила обговорити умови унії на окремому сеймі. А це значить, що українські шляхтичі вважали себе рівноправними партнерами поляків. Після тривалих суперечок волиняни погодилися на приєднання, домігшись можливості написати привілей, «як найкраще і найкорисніше для себе розуміють».

Соціально-економічне становище українських земель у XVІ ст.

СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Українське суспільство XVI ст. було, як і раніше, неоднорідним за національним і соціальним складом. До привілейованих станів належали шляхта й духовенство. Непривілейованими були міщани й селяни.

На вершині соціальної піраміди перебували магнати. До магнатів належали князі, які становили верхівку суспільства. Сходинкою нижче в соціальній піраміді розміщувалися пани — власники спадкових земель. Ще нижче перебували бояри-зем’яни — представники середньої і дрібної шляхти, які володіли землею за умови несення служби у представників вищих верств шляхти.

Шляхетська верхівка мала велику владу на місцях: організовували судочинство й оборону, забезпечували порядок. Серед середньої і дрібної шляхти переважали місцеві роди.

ЛИТОВСЬКІ СТАТУТИ

Перший правовий кодекс Великого князівства Литовського, що охоплював усю територію держави та права всіх її станів, був затверджений у 1529 р. Він дістав назву Перший Литовський статут.

Кодекс був рукописним. Звичайно, у суспільстві, де кожний стан мав свої окремі права, не могло бути єдиних для всіх законів. Однак законодавці створили унікальну на той час правову пам’ятку на основі норм римського права, «Руської Правди», польських і німецьких правових норм і місцевих звичаїв.

Другий Литовський статут 1566 р. містив 14 розділів. Він зрівнював у правах шляхту та магнатів, впроваджував виборні суди та повітові сеймики.

1588 р. Велике князівство Литовське прийняло для себе Третій Литовський статут, який затвердив Сигізмунд III Ваза. Документ унормовував повноваження органів влади Великого князівства Литовського, остаточно закріпив привілеї шляхти й істотно обмежив особисту свободу селян.

Церковні та релігійні проблеми в Україні XVI ст.

У XVI ст. православна церква перебувала у скрутному становищі. Після падіння Константинополя в 1453 р. православні патріархи потрапили в політичну залежність від Османської імперії. Землі України майже не відчували духовного впливу й підтримки центру світового православ’я. Водночас проголошений у 1589 р. Патріархом московський митрополит претендував на роль духовного лідера православних. Це непокоїло українських церковних діячів.

В останній третині XVI ст. католицька церква активно реформувалася. Це проявлялося в підвищенні освітнього рівня духовенства, відкритті спеціальних освітніх закладів, впровадженні суворої дисципліни і нових вимог до вірян.

РЕФОРМАЦІЯ І КОНТРРЕФОРМАЦІЯ В УКРАЇНІ

У 30-40-х роках XVI ст. Реформація досягла теренів Речі Посполитої. Протестантами ставали переважно представники шляхти і магнатських родів. Хоч Реформація виникла в лоні католицької церкви, відколовши від неї значну частину вірян, вона послужила водночас поштовхом для оновлення православної церкви.

Думки істориків

Сергій Плохій, український і американський історик

Протягом XVI ст. в Західній і Центральній Європі релігія невпинно перетворювалася на потужну зброю боротьби аристократів проти наступу королівської влади на їхні права... У руських землях Польського королівства та Великого князівства Литовського магнатська опозиція збиралася, здебільшого, під стягом православ’я.

Проявом оновлення православної церкви був перший переклад Святого Письма староукраїнською літературною мовою, здійснений в 1556-1561 рр. та відомий як Пересопницьке Євангеліє.

Слідом за Реформацією на землях Речі Посполитої поширилася Контрреформація — реакція католицької церкви на загрозу, яка виникла. Головними засобами боротьби з протестантизмом католики обрали освіту, церковну проповідь, розповсюдження книжок. На теренах Речі Посполитої активно діяв орден єзуїтів. Створені ним єзуїтські колегіуми давали найкращу на той час освіту, поєднуючи її з католицьким вихованням учнів. На українських землях були створені 13 таких колегіумів, зокрема у Львові, Луцьку, Перемишлі та Кам’янці.

Пересопницьке Євангеліє, 1556-1561 рр.

ПРАВОСЛАВНІ БРАТСТВА. КНИГОВИДАННЯ. ВАСИЛЬ-КОСТЯНТИН ОСТРОЗЬКИЙ

Вплив Реформації спричинив те, що православні міщани за зразком протестантських самоврядних громад почали створювати братства.

Перше братство було засноване в 1542 р. у Львові. Невдовзі вони з’явилися і в інших містах. Братства підтримували православних ремісників і торговців, займалися доброчинністю, утримували православні храми. Особливим напрямом їхньої діяльності була освіта. У 1585 р. створена братська школа у Львові, при ній заснована друкарня. Освіта в братських школах була організована за європейським зразком і спиралася на вивчення «семи вільних мистецтв», до яких зазвичай додавалися грецька і церковнослов’янська мови.

Церковні братства — національно-релігійні об’єднання українських православних міщан і шляхти в XVI—XVIІ ст.

При братствах засновували друкарні, найбільші з яких — у Львові та Києві. До Львова був запрошений друкар Іван Федорович, який змушений був тікати з Москви, де на той час книгодрукування сприймалося як єресь. У 1574 р. коштом Львівського братства було видано книги «Апостол» і «Буквар» для братських шкіл, у 1591 р. — підручник грецької і церковнослов’янської мов «Адельфотес».

Самоврядні братства набули великої ваги. Найбільші з них домоглися права ставропігії — прямого підпорядкування константинопольському патріарху. Так вони стали не просто незалежними від місцевих єпископів і духівництва, а намагалися встановити свій контроль над церковними справами. Це спричинило загострення відносин між братствами та православними ієрархами.

Захисниками православної віри були не тільки міщани, а й шляхта, яка на Волині та Київщині була переважно православною. Найяскравішою постаттю серед оборонців православ’я був князь Василь-Костянтин Острозький.

У 1576 р. в Острозі князь заснував академію на противагу єзуїтським колегіумам і протестантським школам. Так було започатковано новий тип навчального закладу — слов’яно-греко-латинську школу.

Берестейська церковна унія 1596 року і її наслідки

Церковне життя в Україні першої половини XVII ст.

Вплив Берестейської унії на церковне життя в Україні.

Укладення Берестейської унії спричинило розкол між прихильниками православної і греко-католицької церков в українському суспільстві. Одразу після укладення унії, 15 грудня 1596 p., король Сиґізмунд III видав універсал із вимогою до всього православного духівництва й віруючих визнати унію. Користуючись «правом патронату», він роздавав єпископські кафедри тим, хто визнав унію, фактично ліквідувавши православну ієрархію. На місцях у православних силою відбирали церкви й монастирі та передавали греко-католикам. Проте православні чинили опір цьому. Так, коли 1599 р. король призначив греко-католицького митрополита Іпатія Потія архімандритом Києво-Печерської лаври, міщани й козаки не пустили його до монастиря. 1609 р. озброєні кияни напали на Видубицький монастир, де сховався намісник греко-католицького митрополита Антоній Грекович. Їхні дії перешкодили останньому, незважаючи на підтримку влади, захопити Софійський собор і Києво-Печерську лавру. У 1618 р. козаки втопили Грековича в Дніпрі. Дії міщан підтримував київський воєвода князь К.-В. Острозький. Унаслідок боротьби православної шляхти на сеймі Речі Посполитої Сиґізмунд III офіційно визнав Києво-Печерську лавру за православними.

Київська митрополія фактично розкололася на визнану польською владою греко-католицьку («з’єднану») і нелегальну, не визнану владою й патронами-католиками, православну («нез’єднану») церкви. У цих умовах православна церква в Україні вистояла завдяки підтримці віруючих. На захист православ’я піднялися братства. Братчики складали колективні протести стосовно протиправних дій греко-католиків на їхніх протекторів на сеймики й вальний сейм Речі Посполитої, вели процеси за церковне майно й подавали відповідні матеріали сеймовим послам. Підставою для їхніх дій і виступів на захист православ’я представників інших верств була традиція гарантування королями Речі Посполитої права на свободу совісті в межах своєї держави.

У травні 1599 р. за ініціативою Віленського братства було укладено союз між православними і протестантами для спільного захисту своєї свободи віросповідання.

Активно вела боротьбу за свої права українська православна шляхта на сеймах Речі Посполитої. Це був єдино можливий законний шлях за відновлення православної церкви. 1601 та 1603 р. православні посли разом із протестантами зірвали роботу сеймів. Після участі української шляхти у збройному виступі проти короля (1606—1607 pp.) сейм прийняв рішення, що православним не повинно чинитися перешкод у відправі богослужінь, і підтвердив права та привілеї церковних православних братств. 1609 р. сейм визнав існування в Речі Посполитій як греко-католицького, так і православного духівництва. Утиски будь-кого з них повинні були каратися на державному рівні. Важливе значення мало прийняте в 1618 р. рішення сейму, що нікого не можна силою примушувати змінювати віру.

Цікаво знати

Одним із найбільш жорстоких та пам’ятних прикладів насилля стало вбивство уніатського полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича (1617—1623 pp.) розгніваними православними міщанами Вітебська в Білорусі, де розміщувалася резиденція ієрарха. Після його смерті 1623 р. уніати проголосили його мучеником за віру, а 1867 р. він був канонізований римо-католицькою церквою. У біографії Кунцевича, написаній єпископом Яковом Сушком у 1665р., так розповідається про смерть ієрарха: «... на соборній і на всіх церквах ударили на сполох. Це був умовний знак і заклик до повстання. З усіх кінців міста народ — чоловіки, жінки, діти — зі зброєю в руках із галасом кинувся до архієрейського дому. Кунцевич наказав випустити священика [заарештованого православного], але було вже пізно. Натовп побив і поранив слуг та почет архиепископа, удерся до кімнати, де був він сам. Хтось ударив його палицею, інший розсік йому голову сокирою, і коли Кунцевич упав, його стали бити, хто чим міг. Потім натовп пограбував будинок, тіло ж архієпископа витягли на майдан, знущалися над ним, навіть жінки і діти, сідали на нього, клали на нього здохлого пса, волочили оголене тіло міськими вулицями, витягнули на високий пагорб над Двиною і зіпнули вниз. Нарешті, до тіла прив’язали кілька каменюк і скинули в Двину в найглибшому місті...».

 

Проте здобутки в сеймовій боротьбі відрізнялися від стану православної церкви на місцях. Проти православних, як і раніше, чинили свавілля й примус: монастирі й церкви силою передавали греко-католикам, обмежували в правах православну шляхту, не допускали до участі в роботі магістратів православних міщан.

Діяльність митрополита Петра Могили щодо зміцнення православної церкви.

Після 1632 р., коли Владислав IV погодився легалізувати православну церкву, привілей на Київську метрополію він надав архімандриту Києво-Печерського монастиря Петру Могилі.

Постать в історії

Петро Могила (1596—1647) походив із молдавського князівського роду. Освіту отримав у Львівській братській школі та кількох західноєвропейських університетах. Спочатку служив у польському війську, брав участь у Хотинській битві 1621 p., а в 1625 р. прийняв чернечий постриг. Від 1627 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври, а від 1632 р. — митрополит Київський і Галицький. Чимало зусиль доклав для легалізації православної церкви, домігся повернення захоплених уніатами монастирів і церков (Софійського собору й Видубицького монастиря в Києві та ін.). Його зусиллями й коштами було вперше ґрунтовно реставровано Софійський собор і багато споруд Києво- Печерської лаври. Могила був ініціатором створення Київського колегіуму (1632 p.), його філій у Вінниці, Кременці та Гощі та відкриття Слов’яно-греко-латинської академії у столиці Молдавського князівства м. Ясси в 1640 р. Величезну роль відіграв в оновленні православного богослов’я і зміцненні православної церкви в Україні.

У 1996 р. за визначні заслуги перед Українською православною церквою Петра Могилу було канонізовано — визнано Святим.

Ставши митрополитом Київським і Галицьким, Петро Могила спрямував свою діяльність на реформування церкви. Перш за все він упорядкував церковне життя. Відтепер жодний єпископ не міг посісти кафедру без згоди митрополита. За розпорядженням П. Могили було проведено ретельну перевірку щодо дотримання церковних канонів у минулому під час призначення всіх рядових священиків і видання їм нових свідоцтв із детальним визначенням обов’язків. Для контролю за станом церковного життя й поведінкою духівництва до парафій монастирів і єпископів направляли спеціальних «митрополичих намісників» і «візитаторів». Запроваджувалися спеціальні екзамени на знання пастирських обов’язків для священиків. Для розв’язання поточних проблем у єпархіях щорічно скликалися з’їзди священиків — єпархіальні собори. Із метою ліквідації звичаю вирішення тяжб серед духівництва світськими судами П. Могила заснував митрополичу консисторію — церковний судовий орган.

Митрополит упорядкував стосунки з церковними братствами, обмеживши деякі їхні претензії і примусивши їх рахуватися з його владою. П. Могила домігся послаблення негативного впливу права патронату на церковну організацію. Було чітко визначено права й обов’язки патронів, закріплено парафії за впливовими патронами із православної шляхти або братствами. Митрополит залишав за собою право відмови висвячувати на церковні посади запропонованих патронами негідних осіб.

Багато уваги П. Могила приділяв розробці питань православного віровчення і впорядкуванню обрядовості. Митрополитом та його сподвижниками було підготовлено новий православний «Катехізис» («Православне ісповідання віри») із викладом основ християнського віровчення, що був затверджений Київським церковним собором 1640 р. П. Могила написав великий полемічний твір «Літос, або камінь» (1644 р.) та «Євхарістіон, або Требнік» (1646 р.), у якому визначалися догмати й обряди православної церкви.

Культурне життя на українських землях у ХVІ – першій половині ХVІІ ст.

Хоча українські землі перебували під владою іноземних держав, у XVI – першій половині XVII ст. в Україні склалися умови, які зумовили національно- культурне відродження.

Умови розвитку української культури в XVI – першій половині XVII ст.:

• • Об'єднання більшості українських земель у Речі Посполитій сприяло як полонізації і окатоличенню частини української шляхти, так і культурному зближенню різних регіонів України.
• • Утрата православною церквою, яка була важливим чинником культурного процесу, свого привілейованого становища.
• • Активізація впливу на українську культуру західноєвропейської. Поширення ідей Відродження.
• • Посилення боротьби українців за свою національну самобутність в умовах польсько-литовського панування.

У складі Великого Князівства Литовського, яке успадкувало надбання культури Київської Русі, умови для розвитку української культури були досить сприятливими.

Походження українського козацтва. Дмитро Вишневецький. Запорозька Січ

ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Споконвіку територією сучасної України проходив Великий степовий кордон, який простягався від земель Угорщини на тисячі кілометрів на схід аж до Китаю. Тут тривало протистояння та взаємодія різних племен і народів.

Руські князі міцно тримали українське прикордоння. Задля захисту кордону князі намагалися утримувати прикордонне військо, яке складалося з місцевого населення (його називали «осаджене» населення). Протягом XIV-XV ст. на південному прикордонні Великого князівства Литовського (українські землі) «осаджувалось» дедалі більше вільного військового населення. Підпорядковувалося воно винятково князю.

З курсу історії Середніх віків пригадайте, що означає «колонізація». До якого виду колонізації — внутрішньої чи зовнішньої — належало переселення людей до поселень на півдні українських земель?

Але в другій половині XV ст. у Великому князівстві Литовському посилювалися централізація держави і перетворення шляхетського стану на закритішу спільноту. Розпочався перерозподіл земельної власності на користь шляхти: князів і панів. Унаслідок цього було зруйновано стару систему відносин, які базувалися на існуванні руських князівств. Руйнація старої системи оборони робила українські землі вразливішими до нападів зовнішніх ворогів.

Це швидко далося взнаки, і вже в 1482 р. Київ було захоплено і спалено військами Кримського ханства. Під час наступних нападів степовиків кордон відсунувся на північ. Як наслідок, Київ, Черкаси, Канів, Вінниця, Брацлав знову стали прикордонними містами, навколо яких жевріло життя. Центральний уряд Великого князівства Литовського виявився цілком безпорадним у створенні надійного захисту українських володінь на півдні. За таких умов з народної ініціативи сформувалася нова військова сила, яка мала взяти на себе захист кордону. Так на історичній арені з’явилося українське козацтво.

Уперше в писемних джерелах українські козаки згадуються в 1489 р. у «Польській хроніці» Марціна та Йоахима Бєльських.

ПЕРШІ СІЧІ

Ще у 90-х роках XV ст. згадуються люди, які «на Дніпрі стояли» і повідомляли в Черкаси про наближення татар. Як наслідок, вже у 1524 р. король Сигізмунд І Старий запропонував поселити на Дніпровських островах одну-дві тисячі козаків.

Достеменно відомою є фортеця, яка стала прообразом Січі. Це укріплення, збудоване на острові Мала Хортиця князем Дмитром (Байдою) Вишневецьким у 1556 р.

Відео «Байда Вишневецький» (тривалість 05 хв 22 с)

https://cutt.ly/VkC5yAV

Князь Дмитро (Байда) Вишневецький належав до старовинного українського князівського роду з Волині. У 1551 р. Д. Вишневецький став старостою Черкас і Канева. Він розумів необхідність створення укріпленої бази південніше, за порогами на островах поблизу Хортиці. Спроба самостійно закріпитися на Малій Хортиці, незважаючи на початковий успіх, закінчилася невдало — у 1557 р. фортецю Д. Вишневецького за порогами зруйнували татари. Задля захисту руських земель від набігів Д. Вишневецький співпрацював з урядами Королівства Польського, Великого князівства Литовського, Московії. Намагаючись домовитися, він певний час навіть служив Османському султану, а у 1563 р. втрутився у війну за молдовський престол. Проте місцеві бояри зрадницьки здали Д. Вишневецького в полон султану, який наказав стратити героя.

Дмитро Вишневецький (портрет XVIII ст.)

Історія життя і діяльності князя Д. Вишневецького, з одного боку, уособлювала поведінку української шляхти в XVI ст., коли українські князівства вже не існували, проте пам’ять про них ще була жива, а нащадки князівських родів активно впливали на розвиток краю. З іншого боку, як людина прикордоння Д. Вишневецький мав маневрувати поміж кількома державами, захищаючи інтереси свої і своїх підданих.

Реєстрове козацтво. Козацькі повстання кінця ХVІ ст

Утворення реєстрового козацтва

З кожним роком козацтво ставало чисельнішим і засвідчувало свою здатність бути серйозною перешкодою набігам кримських татар і турків на українські землі. Литовська, а згодом і польська влада виявили зацікавленість у використанні козаків як професійних воїнів.

У 1572 р. за дорученням короля Сигізмунда II Августа було прийнято на державну службу і вписано до спеціального списку-«реєстру» 300 козаків.

Реєстрові козаки, як їх відтоді стали називати, отримували особливі групові права й привілеї. Зокрема, на власну адміністративну владу й козацьке судочинство. Це сприяло виокремленню козацтва з інших верств населення й перетворенню його на новий суспільний стан.

Подальші заходи з визнання українського козацтва як окремого стану здійснив у 1578 р. король Стефан Баторій, який серйозно переймався проблемами військової могутності Речі Посполитої у війні з Московією (у цей час тривала Лівонська війна 1558-1583 рр.). Для війни проти Московської держави він узяв на державну службу вже 500 козаків з річною платою 15 флоринів, визначивши у спеціальній «Постанові щодо низовців» їхні права й обов’язки. Формальним старшим реєстровців було призначено канівського і черкаського старосту, князя Михайла Вишневецького, а його помічником, тобто безпосереднім керівником (поручником або ж гетьманом), — шляхтича Яна Оришовського. Також цим актом Баторій намагався перевести увагу козаків з походів на Молдавію і Крим, які викликали серйозні ускладнення з Османською імперією.

Спроба ліквідації реєстрового козацтва та його відновлення

Козацькі війни 1591-1596 рр. призвели до ліквідації згідно з сеймовою постановою реєстрового війська. Разом з тим, король Сигізмунд III не наважився вжити суворих заходів щодо козаків, окрім їхніх ватажків, адже запорожці фактично охороняли все південне прикордоння Речі Посполитої. Відповідно й козаки виправдовували свою боротьбу проти татар, зокрема, й далекі морські та сухопутні походи, «служінням польському королю».

Зрештою, нові війни Речі Посполитої потребували професійного війська. У 1601 р. сейм скасував заборони і відновив усі раніше надані реєстровцям привілеї. У козацтва починалася «героїчна доба».

Походи козаків першої чверті ХVІІ ст. Петро Конашевич-Сагайдачний.

Передумови походів козаків першої чверті XVII ст. На початку XVII ст. українське козацтво набуло сили та відігравало роль важливого чинника не лише в Речі Посполитій, але й на міжнародній арені. Козацтво стало основною перешкодою для турецько-татарських нападів на українські землі, захищаючи їх від набігів і водночас здійснюючи походи до татарських і турецьких володінь. Це створювало чимало ускладнень у відносинах Речі Посполитої з Кримським ханством та Османською імперією, але й сприяло тому, що козацтво ставало відомим у Європі. У ньому вбачали захисника європейської християнської цивілізації від наступу ісламського світу.

На початку XVII ст. татарські війська неодноразово з’являлися на українських землях. Тут вони брали ясир, захоплюючи чоловіків, жінок і дітей. Тих, хто чинив опір, убивали. Полонених продавали на невільницьких ринках. Українські дівчата та жінки потрапляли до гаремів або ставали служницями. Хлопчиків-підлітків забирали до військових казарм, щоб виховати з них яничарів.

На чоловіків чекала виснажлива праця на будівельних роботах або вони доживали свій вік прикутими до весел гребцями на турецьких каторгах.

Ясир — бранці, яких захоплювали турки й татари під час нападів на українські, російські й польські землі.

Гарем — жіноче приміщення в будинку мусульманина, де утримувалися дружини й наложниці господаря.

Яничари — привілейована піхота в турецькій армії, що складалася переважно з підданих-християн, які змалку виховувалися для військової служби.

Каторга — назва великого дерев'яного веслового військового судна в Османській імперії.

Від кінця XVI ст. козацтво, організаційно згуртоване в Запорозькій Січі, стало не лише захищати українські землі, але й здійснювати воєнні походи до Кримського ханства й причорноморських володінь Османської імперії.

Героїчні походи козаків. Перші два десятиліття XVII ст. дістали назву доби героїчних походів українського козацтва. Саме в цей період були здійснені дуже сміливі козацькі походи проти Османської імперії, що поширили славу про запорожців на всю Європу. Здобуті в них перемоги засвідчили, що козаки були неперевершеними майстрами ведення морських і сухопутних боїв.

Петро Конашевич-Сагайдачний отримав прохання від короля Сигізмунда III здійснити похід на Москву, щоб урятувати військо королевича Владислава IV. Король хотів посадити свого сина на московський трон, але той опинився у скрутній ситуації в Московії. Сагайдачний погодився на похід в обмін на обіцянку Сигізмунда III припинити утиски православних.

У 1618 р. 20-тисячне кінне військо козаків, швидко рухаючись Московією, захопило Путивль, Лівни, Єлець, Данков, Лебедянь, Скопін, Ряжськ та інші міста. Однак узяти рязанське місто Михайлів вони не змогли.

Під Москвою Сагайдачний з'єднався з військом Владислава та розпочав штурм міста. Проте опір захисників Москви не дав захопити столицю. Вранці польсько-козацьке військо зняло облогу й рушило додому.

Після повернення на козаків і Сагайдачного чекала щедра винагорода від польського короля за участь у війні з Московією.

На думку деяких дослідників, саме завдяки успіхам запорозького козацтва й особливо гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного Річ Посполита зуміла укласти вигідне для себе Деулинське перемир’я 1618 р. з Московською державою й повернути Смоленськ, Чернігів і Новгород-Сіверщину.

Уславився П. Сагайдачний також своєю просвітницькою діяльністю й захистом православної церкви. Йому належить твір «Пояснення про унію», що містить рішучу критику Берестейської церковної унії. Він, як вам уже відомо, разом із Військом Запорозьким вступив до Київського братства й зробив великий внесок у відновлення ієрархії православної церкви в Речі Посполитій.

За сприяння П. Сагайдачного в Києві діяв культурно-просвітницький осередок, до якого належали І. Борецький, Є. Плетенецький, К. Сакович, М. Смотрицький та інші. Гетьман опікувався церквами, монастирями, школами, а перед смертю великі статки заповів Львівському та Київському братствам, а також на інші доброчинні цілі.

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1577—1622 рр.) народився у шляхетській родині на Самбірщині. Навчався в Острозькій школі та згодом пішов на Запорожжя. Невдовзі посів чільне місце серед козацької старшини. У 1614—1616 та 1620—1622 рр. обирався гетьманом реєстрового козацтва. У своїй гетьманській діяльності керувався практичним розрахунком, твердістю й водночас схильністю до компромісів. Очолював декілька переможних походів проти Османської імперії та Кримського ханства. Був відомий як меценат, захисник православної церкви і прихильник братського руху.

Участь українського козацтва в Хотинській війні. У 1614— 1618 рр. морські походи запорозьких козаків до турецьких портів Західного й Південного Причорномор’я, а також підтримка польською владою антитурецьких повстань у Валахії та Молдавії викликали спустошливі татарські й турецькі набіги на українські землі. Розпочалася польсько-турецька війна 1614—1621 рр.

У вересні 1620 р. польська армія, очолювана коронним гетьманом Станіславом Жолкевським, була розбита турками під селищем Цецора. Здобувши перемогу в Молдавії, султан Осман II став готуватися до завоювання Речі Посполитої. Було зібрано величезну армію, яку очолив сам султан. Король Речі Посполитої Сигізмунд III звернувся по допомогу до Австрійських Габсбургів і Папи Римського, але вони не підтримали його. Тоді Сигізмунд III був змушений шукати порозуміння із запорозьким козацтвом.

У відповідь на прохання короля запорозький гетьман Яків Нерода на прізвисько Бородавка заявив, що надасть допомогу лише за умови визнання польською владою відновлення ієрархії православної церкви.

 Із Варшави Сагайдачний повернувся в польський табір, розташований під стінами Хотинської фортеці. Проте козацьке військо ще не прибуло туди, і він із невеликою охороною рушив назустріч козакам, які з боями пробивалися під Хотин. Сагайдачний натрапив на турків, і, отримавши поранення, ледве дістався до своїх. На скликаній раді він розповів про обіцянки польського уряду. Козаки, невдоволені командуванням Бородавки, позбавили його влади й обрали новим гетьманом П. Сагайдачного.

П. Сагайдачний, блискуче уникнувши оточення, привів козаків під Хотин. Майже одночасно під стінами фортеці з’явилася 250-тисячна турецько-татарська армія, очолювана Османом II. Їй протистояло 80-тисячне польсько-козацьке військо, із якого близько 40 тисяч становили запорожці. У Хотинській війні 2—28 вересня 1621 р., як назвали цю битву, вирішувалася доля Речі Посполитої та українських земель. Завдяки полководницькому таланту Сагайдачного й героїзму запорожців польсько-козацьке військо здобуло перемогу.

У результаті героїчних дій козаків під стінами Хотинської фортеці був розвіяний міф про непереможність турецької армії. Подальші плани Османської імперії щодо завоювання європейських країн провалилися. Українські й польські землі були врятовані від завоювання турками. Авторитет Речі Посполитої зріс. Звістка про перемогу сприяла активізації визвольної боротьби слов’янських народів проти турецького поневолення.

За умовами досягнутого миру Кримське ханство та Туреччина зобов’язувалися не нападати на українські та польські землі. Річ Посполита, у свою чергу, обіцяла заборонити козакам судноплавство по Дніпру й не допускати походів запорожців до Криму й турецьких володінь.

Для гетьмана П. Сагайдачного перемога під Хотином стала останньою справою його життя. Унаслідок отриманого поранення він захворів і невдовзі помер.

Козацько-селянські повстання 20–30-х років ХVІІ ст. «Ординація Війська Запорозького»

Після смерті Сагайдачного козаки відмовилися від політики компромісів із Польщею. Посилення тиску з боку польського уряду (заборона нереєстрового козацтва, будівництво фортеці Кодак на Дніпрі для контролю над козаками та ін.) викликало нову хвилю козацько-селянських повстань. Найбільш відомі з них - повстання 1625 р. під проводом гетьмана Марка Жмайла, повстання 1630 р. під проводом гетьмана Тараса Федоровича (Трясила), повстання 1635 р. під проводом гетьмана Івана Сулими і повстання 1637-1638 рр. під проводом гетьманів Павла Бута (Павлюка), Якова Острянина і Дмитра Гуні.

Придушивши повстання, Польща вжила жорстоких заходів проти козаків. У 1638 р. польський сейм ухвалив "Ординацію Війська Запорозького реєстрового", спрямовану на ліквідацію привілеїв козацтва:

• - нереєстрові козаки оголошувалися підданими;
• - втеча до козаків каралася смертю;
• - скасовувалося самоуправління у реєстрових козаків (їх кількість становила 6 тис): замість виборного гетьмана король призначав комісара;
• - проти українців здійснювалася політика жорстокого терору. Та спокій тривав в Україні лише десять років - у 1648 р. спалахнула грандіозна Національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького.

Значення повстань

Повстання, хоч і зазнали поразки, сприяли зростанню національної самосвідомості українців та накопиченню ними досвіду для майбутніх визвольних змагань.

Значення козацтва

Козацтво стало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення України.

Діяльність козаків торкалася всіх сфер життя українського народу: вони боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру і православну церкву, брали участь в антифеодальних виступах, зробили головний внесок у визволення України з-під влади Речі Посполитої. Козаки створили Запорозьку Січ, яка стала важливим етапом у формуванні української державності і витоком Української держави.